Чому людина, яка не терпить покрокових інструкцій, будує платформу покрокових форм роботи. Кілька думок після двох кіл Case Clinic.
У дитинстві мене записали на малювання. Вчителька показувала, як покроково намалювати лисичку. Я сиділа тихо, нікому не заважала і заняття за заняттям малювала свої різнокольорові смужки, накладаючи їх одна на одну, як шари торта. Закінчилося тим, що вчителька порадила батькам «перевірити дитину», бо та не робить того, що їй кажуть.
Спротив покроковим інструкціям у мене лишився досі. Тож варто пояснити, чому я будую LudensFlow, де кожна форма роботи розписана по кроках. Цього разу на прикладі Case Clinic, методу з Theory U, який я цієї осені пройшла у двох різних колах.
Звідки взялася Theory U
Вперше я почула про Theory U у 2017 році на «86», фестивалі кіно та урбаністики у Славутичі, поруч із Чорнобилем. Це був передостанній фестиваль: наступного року він пройшов востаннє. Крім кіно, він зібрав активістів із громадських організацій з усієї України: була потреба говорити про структурні зміни. Сесія називалася «Участь, яка не вдається: як забезпечити справжнє, а не фіктивне залучення громади». Її у форматі Open Space фасилітувала Мар'яна Завійська з колегами з Open Space Works.
Мене тоді зачепив парадокс цього формату. Правил багато, все зарегульовано, і водночас саме ця рамка дала п'ятдесятьом дуже активним людям, кожній зі своїм болем і своїми питаннями, самим скласти програму і розклад.
На стінах великими літерами висіли принципи, серед них: «Те, що відбувається, відбувається так, як має». Якщо на твою тему ніхто не прийшов, це інформація для тебе, і вона нічого поганого не каже про людей. Будь-коли можна перейти в інше коло або лишитися. Внутрішній критик, який питає «чи правильно я це роблю, чи не задовго», замовкає. Лишається довіра до поля.
Саме від Мар'яни я дізналася про Theory U Отто Шармера і Presencing Institute. Через рік вона провела стратегічну сесію для села, де працює моя громадська організація, на волонтерських засадах. Я їй досі вдячна.
Theory U – це системне мислення, збагачене практиками уважності. Як і в Process Work, тут важать також відчуття й слабкі сигнали, які легко проґавити. Але є третій складник, заради якого я повернулася до цієї теорії: орієнтація на дію і соціальні зміни. Одна з базових ідей звучить приблизно так: систему можна зрозуміти, лише почавши її змінювати.
Два кола
Цього року Шармер анонсував новий набір u.lab, і я дізналася про нього від Олени Мірошниченко. Вона написала в LinkedIn, що шукає людей для спільного навчання, і зібрала українське коло ще до того, як сама програма запропонувала учасникам об'єднуватися. Ми познайомилися ще до старту.
Для мене це спрацювало як двигун. Онлайн-навчання легко відкласти. Коли ж регулярно зустрічаєшся з людьми, хочеш розуміти матеріал, щоб повноцінно бути в розмові. Ти вчишся і для себе, і з відповідальності перед колом.
Друге коло з'явилося несподівано. Під час спільного ефіру на кілька сотень людей з усього світу учасникам запропонували створити коло або доєднатися до наявного. Кола наповнювалися дуже швидко, і жодне мені не відгукувалося. Тоді щось усередині штовхнуло, і я зареєструвала власне коло – Banality of Evil, за Ганною Арендт.
Для мене це тема про системи. Як люди втрачають людяність, виправдовуючи страшні речі словами «я просто виконував свою роботу». І як, працюючи гвинтиками в системі, ми разом можемо створити зло неймовірного масштабу, як концтабори Другої світової.
У кожному колі 4-6 людей, і в обох ми пройшли Case Clinic крок за кроком.
Коло, у якому не дають порад
Одна людина (case giver) приносить реальну ситуацію, з якою їй потрібна допомога. Решта учасників – коучі, і головне правило для них одне: порад не давати, глибоко слухати. Після розповіді кілька хвилин тиші, потім кожен віддзеркалює образи, відчуття чи жести, які в ньому виникли, далі група разом думає на основі цих образів, а завершується все вдячністю й записами для себе. Повний сценарій із таймінгом є на сторінці кейс-клініки.
Я знаю й інші формати інтервізії: домінантні ідеї, інцидентний метод, сократичний діалог. Всі три є на LudensFlow, і всі три я відпрацьовувала в інтервізійній групі нідерландських шкільних керівників. Спільне в них те, що люди рухаються за правилами, і правила вибивають думку з накатаної колії. Нові думки, які з'являються, теж твої, тільки ширші за звичні.
Case Clinic додав до цього чотири речі, які мені хочеться виділити.
Тиша, вписана в сценарій
Після презентації кейсу є час подумати і не реагувати одразу. Це пауза між імпульсом і реакцією, включена прямо в процес. Спокуса велика: «я вже все зрозуміла, знаю, що спитати». Але саме в цій затримці встигають народитися інші асоціації й зв'язки.
У класі працює той самий механізм. Тому так багато форм роботи для уроку мають вбудований час на обдумування.
Що в тобі відгукнулося
У кроці віддзеркалення тягне аналізувати й радити з власного досвіду. В одній із наших груп довелося зупинитися й повернутися до питання: що це робить із тобою?
Іноді сказане звучить нерелевантно. Логічний зв'язок не простежити, але на рівні інтуїції всі відчувають відгук. Цей рівень відвертості складний, і готові до нього не всі й не одразу.
Продовжити чужу думку
Генеративний діалог виявився для мене найважчим кроком. Сказати, що виникло в тобі, – одне. Підхопити думку іншої людини й будувати далі – зовсім інше.
Ми живемо в світі авторського права, а тут раптом твоя думка стає цеглиною в спільній конструкції. Страшно зіпсувати ідею попереднього учасника або повернути розмову туди, куди він і не збирався. Почати легше, ніж продовжити, тому група раз у раз повертається до case giver і починає заново.
Наступного разу хочу довше втриматися саме в надбудовуванні. Завдання цього кроку – творити разом на основі кейсу, без повторного аналізу. Чим далі від кейсу, тим хисткіша конструкція і тим обережніші люди.
Вдячність і записи, якими не діляться
Під час діалогу я весь час боялася, що я off base: розповідаю своє і недостатньо торкаюся чужої історії. А на кроці вдячності чуєш, що люди цінують саме те, що здавалося тобі найменш доречним. Цей крок повертає людям цінність того, що вони внесли.
Найціннішим для мене виявилося те, що люди говорили з зовсім іншого світогляду і що було незручно чути. Я вийшла з кейс-клініки і досі об це спотикаюся. Тобто думаю далі.
Завершується все коротким journaling, яким не діляться. Більшість методів інтервізії тримається на тому, що всі всім діляться. Тут баланс інший: допомога іншим, допомога собі і право зробити висновки лише для себе.
Коли знаєш, що запис доведеться зачитати, пишеш інакше. Коли знаєш, що ніхто його не побачить, можна записати і те, чим соромно, ризиковано чи ніяково ділитися.
Фортепіано і батут
Повернуся до лисички. Мій спротив алгоритмам нікуди не дівся. Хочеться довіряти власним осяянням і викладати їх на стіл одразу, в тій формі, в якій вони прийшли. Алгоритм ніби це обрізає.
Але я закінчила музичну школу по класу бандури, а зараз вчуся грати на фортепіано. І знаю: глибини й пристрасті не покажеш, поки пальці не навчилися клавіш. Спочатку довго алгоритм, години й години чужих п'єс.
Якщо я сяду й почну гатити по клавішах кулаками, бо в мене багато емоцій, навряд чи хтось це відчує. Якщо ж відпрацюю техніку, є шанс, що в людей, які слухають, щось почне народжуватися. Рамка не давала мені рухатися звично і змусила шукати інші рухи.
З формами роботи так само. Чим більше форматів ти пробуєш, тим більше граней себе відкриваєш. Так сира енергія потрапляє в майстерну форму і доходить до інших людей. І тоді можлива дія: зрозуміти систему, почавши її змінювати. Звинувачувати систему легко. Майстерно змінювати її на краще – справжній виклик.
Нещодавно син після тренування на батутах пояснював мені, як робити сальто з поворотом. Там є момент, коли в повітрі треба зробити контрінтуїтивний рух: здається, що руки треба вправо, а насправді вліво. Тоді тіло правильно докручується.
Для мене структура --- такий самий контрінтуїтивний рух, щоб навчитися бути собою. Це мій edge, моя складність. Мабуть, саме тому LudensFlow для мене такий важливий: покрокові форми не були моєю природною мовою. Мені довелося їх прийняти, перевірити і побачити, що вони працюють.
Спробуйте самі
Щоб провести Case Clinic, сертифікат не потрібен. У нашому колі всі тільки вчаться: хтось уже пройшов перший модуль, хтось ще ні. І воно вже працює, а з кожною зустріччю додається глибини й майстерності.
Опису на LudensFlow достатньо, щоб зібрати 4-6 колег і провести першу кейс-клініку самостійно: Кейс-клініка на LudensFlow. А якщо хочеться порівняти, у розділі інтервізії є ще п'ять методів: домінантні ідеї, метод інциденту, сократівська розмова, тріо-порада і метод «пліток».